Marieluise Beck

Mitglied des Deutschen Bundestags

Пленарне засідання з нагоди 75-ї річниці нападу на Радянський Союз

22 липня 2016 року Німецький Бундестаг вшанував 75. Річницю з дня нападу Вермахту на Радянський Союз. В узгоджених дебатах присвячених цьому дню від фракції "Союз 90/Зелені" брала участь Марілуіза Бек. Дійсною є усна мова.

 

 

 

 

Напад військ Вермахту на Радянський Союз був нападом не тільки на Росію.  27 мільйонів жертв війни походять з усіх частин багатонаціональної радянської держави, від степів Центральної Азії і до самого Сибіру.  Всі вони надсилали своїх чоловіків та жінок на захист Радянського Союзу від війни, яку Німеччина вела на знищення. Багато з них не повернулися додому. Всі вони заслуговують на нашу повагу.

Друга світова війна почалася зовсім не з походу на Схід. Віроломному нападу на Радянський Союз передувала ганебна таємна Угода, яку Молотов і Ріббентроп підписали в Москві 23 серпня 1939 року. Після підписання цієї Угоди, 1 вересня 1939 року,  німецькі війська напали на Польщу. Саме з цього і почалася Друга світова війна. А 17 вересня 1939 року війська Червоної армії вступили в Польщу зі Сходу. В обох окупованих частинах Польщі тоталітарні режими встановили терор, жертвами якого стали сотні тисяч людей. Адже мова йшла про щось значно більше аніж всього лише про Угоду про ненапад. Було укладено домовленість про розподіл Центральної та Східної Європи між обома державами та про поставки стратегічної сировини в Німецькій рейх.

Сталін переоцінив життєздатність свого пакту з Гітлером. Напад влітку 1941 року застав його зовсім не підготовленим. Війська Вермахту пройшли повз підрадянську частину Польщі, з неймовірними руйнуваннями та жертвами серед цивільного населення промарширувавши через Україну, Білорусь, Прибалтику і Росію, і докотилися до самих воріт Москви.     

В ході цього вогневого походу через Східну Європу відбувалося знищення європейського єврейства. Освенцім є для нас синонімом цього масового знищення. Історик Тимоті Снайдер зміг довести нам, що під час німецького нападу значно більшу частину людей було знищено шляхом масових розстрілів.  Виявилося, що значно більше представників СС та Вермахту, ніж це здавалося раніше, брало участь в ліквідації єврейського населення на Сході. 

Страхіття війни були продемонстровані також на виставці, присвяченій Вермахту в 1995 році. Негативна критична реакція показала, як боляче німецьке суспільство сприймало та все ще сприймає дискусію навколо цих злочинів Вермахту.  

Більше п’яти мільйонів солдатів Червоної армії потрапило у полон. Як і все слов’янське населення вони потерпали від приниження їх гідності через те, що їх вважали так званими «недолюдьми». Їм відмовляли в наданні захисного статусу військовополонених відповідно до Женевської конвенції. Умови життя і праці в так званих «російських таборах» можна було порівняти з концентраційними таборами. 60 відсотків радянських військовополонених загинули у полоні. Сьогодні від них залишилися живими всього лише 4000. Навіть якщо Бундестаг в останньому році вирішив передати тим, хто ще залишився в живих,  компенсацію в розмірі 2500 євро на знак їх морального визнання, велика несправедливість по відношенню до радянських військовополонених нарешті має бути визнана як націонал-соціалістська несправедливість. До сьогоднішнього дня в Німеччині відсутній належний Меморіал радянським жертвам війни.    

Расова війна була немилосердно спрямована проти слов’янського населення. В Білорусі жертвою війни став кожний четвертий цивіліст. Україна стала територією, з якої Німецький рейх головним чином покривав свої потреби в примусових робітниках.  Влітку 1942 року для всіх українок та українців було запроваджено дворічну обов’язкову працю в Німецькому рейхі.  До 2,5 мільйонів українських примусових робітників було насильно відправлено в Німеччину. Після повернення в Радянський Союз ці примусові робітники отримали тавро неблагонадійних, їм було заборонено говорити про свою долю, і вони мусили  довгий час чекати на своє визнання як жертви. Як і багато військовополонених після полону, біля 500.000 примусових робітників, повернувшись в Україну, потрапили в Гулаг як так звані «колабораціоністи».  

Смерть від голоду стала цілеспрямованою стратегією німецького військового командування проти Радянського Союзу. Біля 4,2 мільйонів радянських громадян померло в муках голоду, з них – більш ніж один мільйон в блокадному Ленінграді.  Для німецького військового командування Україна мала стратегічне значення як так звана «житниця». З неї нещадно вижимали запаси продовольства, без якого ведення наступальної війни було б неможливим. Через це незчисленні люди в Україні були приречені на смерть від голоду.  З цим не просто мирилися, це навіть включалося в тверді розрахунки.

В ході німецького нападу за наказом Сталіна деякі народи були депортовані. Сотні тисяч з них загинули під час транспорту або вмерли з голоду та спраги після того, як їх залишили напризволяще в казахських степах або в Сибірі. Багато з них змогли повернутися назад лише після смерті Сталіна, а кримськім татарам це було дозволено лише в 1989 році.  

Радянського Союзу більше не існує, а Росія - не єдиний спадкоємець цієї імперії. А тому історична вина, яку взяв на себе Німецький рейх, тобто відповідальність, яка випливає з цього для нас сьогодні, ми несемо не тільки по відношенню до Росії. Цю відповідальність ми маємо нести і по відношенню до людей в Азербайджані, Білорусі, Вірменії,  Грузії, Естонії, Казахстані, Киргизстані, Латвії, Литві, Молдові, Росії, Таджикистані, Туркменістані, Узбекистані і в Україні. В день відзначення цієї пам’ятної дати треба згадати також і про це.  

Kategorie: